В моєму під’їзді живе справжній ветеран війни – колишній піхотинець. Нещодавно певні активісти принесли йому «Георгієвську стрічку». Дуже чемно, аби не зірватися на мат, ветеран пояснив активістам за якою адресою їм іти з цим ганчір’ям. Свій вчинок мені він пояснив просто: «яка до біса «Георгієвська стрічка». Не було в нас такого. «Стрічка Слави» була. А під їхнім «триколором» взагалі власівці воювали»…

Колись у школі нас заохочували ходити допомагати ще живим ветеранам війни. Тоді серед хлопчиків вважалося особливим героїзмом злісно прогулювати такі походи. Ті з хлопчиків, хто через недоліки виховання таки ходив і допомагав, заслужували у «просунутих» ярлики «синків», «ботаників» і ледь не «вчительських підстилок». Наразі доводиться спостерігати, як колишні комсомольські герої-прогульники, рвуть горлянку на британський прапор, виславляючи велику перемогу. Ще цікавіше задавати їм влучні питання. Чи пам’ятає він, як сам вшановував не мертвих, а ще живих ветеранів. У відповідь – щира посмішка. Ну, хто старе пом’яне… Наступне питання – чи допомагає ще живим поодиноким ветеранам його власне чадо. У відповідь – очі  налиті кров’ю. «А ти взагалі бандерівців виславляєш!»

Водій на роботі, вітаючи мене зі святом помітив, що добре, мовляв, що буде вільний понеділок. Голова встигне переболіти. «Бо свято серйозне, випити доведеться добряче!»

У Харкові біля будівлі університету стоїть пам’ятник, який зачепить певно і закінченого циніка. Молоденькі студенти уходять на фронт. Художник постарався добре. Серце стискається, коли вдивляєшся у молоді щирі обличчя. Для повноти картини пам’ятнику бракує тільки втілених у бронзі регочучих кремезних німецьких гренадерів Рейхенау. Аби було зрозуміло, ПРОТИ КОГО довелося воювати бідолашним пацанам-студентам.

Єдиний раз, коли я висловив цю ідею вголос, харків’яни, які ніколи не цікавилися військовою історією, зразу ж пояснили мені, чому цей додаток не буде встановлений НІКОЛИ. Тому що зразу ж виникає питання, а як це вийшло, що проти пропечених, потертих життям мужиків-гренадерів, совок виставив хлопчиків-студентів? Де поділися свої здорові кремезні мужики?

Хіба ви не чули про битву під Києвом, про втрачені 3718 гармат, 884 танки і 665 000 убитих і полонених. Ринути на Харків і на Донбас німці змогли через те що під Києвом совецькі 5-а, 21-а, 26-а, 37-а та 38-а армії були оточені і знищені німцями. Як, ви не чули про Уманський котел, про урочище Зелена брама, в якому загинули 6-а і 12-а армії – 15 стрілецьких дивізій та залишки п’яти механізованих корпусів. До німців потрапили 317 танків, 858 гармат і 100 тисяч полонених. А як так сталося, що совєцькі частини загинули під Уманню, відкотилися майже на 600  км від кордону, аж до Дніпра. Як, хіба ви не чули про танкове бойовище під Дубно, про 1900 танків, втрачені шістьма совєцькими мехкорпусами. Про 56 000 вбитих і полонених?

Чисельність Червоної армії на 22 червня 1941 року – 4 900 000 солдат і командирів. На грудень того самого 1941 року кількість полонених червоноармійців у німецьких таборах складала 3 900 000 осіб. З цього – очевидний висновок. Кадрова Робітничо-Селянська Червона армія масово гинула у перші місяці німецького наступу. А Червона армія взірця 41-го року – це дуже серйозна сила. Це – призив 39-го року. Це сержантський склад із досвідом боїв проти Польщі, Фінляндії, Японії (Халхін-Гол). Це генерали – ветерани Громадянської, Фінської, «Визволення Західної України», Халхін-Голу, Іспанії і навіть війни у Китаї. Це – 59 787 гармат (проти 42 601 у вермахті), 15 687 танків і САУ (проти 4 846 у німців) 10 743 бойових літака (проти 4 846 всього що літало у німців). І це – не в всій СССР, а тільки на західному кордоні.

Аби озброїти РККА цією кількістю зброї у 33-му році Україну винищив Голодомор. Це за золото, виручене з українського хліба кремлівські ватажки купляли на заході силові агрегати для ДніпроГЕСу, верстати, авіаційні двигуни, взірці танків та технології. Танки родини «БТ» - це американський танк Крісті. Т-34 – їхній прямий нащадок. Британські «Віккерси» надихнули совєцьких конструкторів на створення танків Т-26, Т-28 і КВ. Знаменита совєцька вантажівка-«полуторка» - це «Форд-АА», а командирський «газик» - це «Форд-40». Трактор «Комунар», що став прототипом майже усіх совєцьких тягачів – це німецький «Ганомаг». Навіть автомат ППШ до чортиків нагадує фінський «Суомі». І таких прикладів – чортма. Все це пішло прахом у перші шість місяців війни 41-го.

А як же виграли війну? А так і виграли. Призов у армію, п’ять днів зборів і привіт, передова. Убили в перший же день – значить поганий солдат, служити у Червоній армії не вартий. А тим часом, у тилу гулагівські зеки і відносно вільні «працівники народного господарства» під кулеметами НКВД запускали евакуйовані виробництва. І, звичайно, ніякого вкладу у перемогу НЕ внесли 427 284 вантажівки, 50 501 джип, 595 бойових кораблів, 13 300 бронетранспортерів, 2 541 008 тон нафти, 9 861 винищувач, 15 010 900 пар шкіряних черевиків, 3 820 906 тон харчів, переважно свинячої тушонки у банках, тощо. Це ж Совєцькому Союзу тупі недолугі американці поставили, які насправді підгодовували Гітлера і бажали нам тільки зла. Ми і без їхньої допомоги обійшлися б. Хіба не так?

Вечором 22 червня 1941 року у штаб Південно-Західного фронту (колишнього Київського військового округу) надійшла директива «Концентричними ударами в загальному напрямку на Люблін, силами 5 і 6 армій, не менше п’яти механізованих корпусів і всією авіацією фронту, оточити й знищити групування противника … до кінця 26.6 оволодіти районом Люблін». Ця директива зразу ж обурила начальника штабу фронту, генерала Максима Пуркаєва: «Нам, товаришу командувач, лишається тільки доповісти у Москву про наявне становище і наполегливо просити про зміну задачі. Ми зараз можемо жорсткими боями стримувати просування ворога, а тим часом організувати силами стрілецьких та механізованих корпусів, що складають наш другий ешелон, прочну оборону у глибині дій фронту на лінії колишніх укріпрайонів. Зупинивши противника на цьому рубежі ми здобудемо час на підготовку загального контрнаступу…»

Причини неможливості протинаступу для офіцерів штабу були очевидні. До 24 червня втрати авіації фронту сягнули 1452 машини, майже третина – на землі. Штаб не мав нормального зв’язку з власними частинами. Майже не працювала розвідка – про наявність і характер дій противника штаб не мав уяви. Але наступного ранку до штабу Південно-Західного фронту прибув начальник генштабу РККА, генерал армії Г. К. Жуков і фронт був кинутий у зустрічне бойовище, аби… Цифри втрат у танковому бойовищі під Дубно я вже навів.

Військам фронту довелося відступати, не маючи за спиною ані заздалегідь підготовлених укріплень, ані складів харчів і боєприпасів, ані планів оборони. Далі – пішов сніговий ком. Результат – 3,9 млн. полонених вже у грудні. Так що не варто ховати очі – кадрова Червона армія загинула не завдяки геніальності німців. Вона загинула завдяки ідіотським рішенням совєцького Генштабу, прийнятим за принципом «косо-криво, аби живо». А люди… та не смішіть. Ну коли совок жалів людей У першу чергу – своїх власних.

Письменник-фронтовик Віктор Астаф’єв висловився щиро і жорстоко: «Він (Жуков) і товариш Сталін спалили у вогні війни російський народ і Росію. От саме з цього важкого звинувачення треба починати розмови про війну, тоді й буде правда, але нам до неї не дожити… Жодна країна, жоден народ не зазнавав такої поразки у війні, як Росія і російський народ. Її, Росії, просто не стало». Бреше фронтовик? А як бути із тим, що у столиці Росії, власне росіяни складають 31% населення?

Усвідомлюють цю шалену жахливу правду війни, ті, хто рече «Я пам’ятаю, я пишаюся», або «побєда дєда – моя побєда». Навряд чи. Інакше ще живих ветеранів тієї війни вони носили б на руках. Інакше 9 травня було б днем змагання олігархів по видаванню ветеранам квартир-машин-дач, а всіх інших громадян – днем впорядкування могил совєцьких воїнів у всіх містах і селах. А вони… першими блазнівську «Георгієвську стрічку» начепили нинішні керівники держави. Чи чули вони, що в Херсоні «монумент слави, до неможливого занедбаний, навіть у бронзової фігури матроса-героя не стало автомата, його відбили і не поновили…» Або що в Калининському районі Донецька влада намагається знести парк імені 30-річча перемоги. Це ж усе бандерівці винні, хіба ви сумніваєтесь? Вражає намір прем’єра Азарова забезпечити житлом «інвалідів, яких поранило в окопах». Не забезпечив совок, не забезпечив прем’єр Янукович… І президент Янукович не забезпечить. Мер Донецька вже пояснив, що 287 квартир для інвалідів у нього нема, і не передбачається. Власне, ніхто й не сумнівався.

Минулого року в моєму рідному місті Запоріжжі, комуністи вивісили білл-борди «Ми розбили СС-Галичина». Як ви гадаєте, на форумах, де зі смаком обговорювали цю подію, скільки відвідувачів змогли пригадати історію загиблих під Запоріжжям 9-ї та 18-ї совєцьких армій, і розповісти щось про генерала Смірнова? Поцікавтеся, скільки мешканців Донбасу згадають, що таке Міус-фронт? Розпитайте харків’ян, скільки совєцьких солдатів загинуло літом 42-го в оточенні під Ахтиркою, Ізюмом та Барвенково. Відповідь очевидна. Носіїв «Георгіївської стрічки» ви не знайдете у Бродах, Дубно, Луцьку, Берестечку, ані в селах під Уманню та під Києвом, ані на схід від Запоріжжя. Їх не знайти у селах на місці Букринського та Лютижського плацдармів. Вони переважно гуртуються біля пам’ятників, відкритих ще за совка.

Коли я був маленький, в урочищі Зелена брама під Уманню ми хлопцями часто знаходили гільзи, багнети, осколки. І кістки – у незчисленній кількості. На питання, що ж вони там лежать неприбрані, сільські дядьки відповідали щиро: «А то герої лежать. Бач, як держава про них дбає». Ще й зараз активісти товариств шанувальників історії війни щороку ховають залишки совєцьких воїнів, неприбраних досі. Ховають за сприянням місцевої влади і простих тамтешніх мешканців. Тих самих, що голосують за «бандерівців». Те саме – під Корсунь-Шевченківським, під Дубно, під Бродами, під Києвом. Щиро раджу поцікавитися у таких самих клубах Харкова, Донецька та Одеси, як воно домовлятися про поховання з тамтешньою владою. Особливо, коли поховання межує з зоною елітної забудови. А у Росії…

Не треба тішити себе ілюзіями. На 9 травня ветеранів проведуть по Хрещатику і Красній площі. Їм наллють 100 грамів і насиплють каші з польової кухні. А потім – про них забудуть. Як вкотре. Як усі 65 років. Замивати героїзмом рядових бійців злочини влади – це по-сталінськи. Замазувати пишними парадами відсутність для інвалідів квартир, для симпатиків совка – як годиться.

Проте – машини, дерева, бордюри, жіночі сумочки, ошийники собак, шийки горілчаних пляшок та бретельки ліфчиків вкриють «Георгіївські стрічки». Проте – вже зараз І-нет забитий рекламою «Ніч Перемоги!», «Фронтові 100 грамів – додаток до будь-якого коктейлю», «У формі взірця 45-го року – до клубу вхід безкоштовний». Вражає. Крутиться стробоскоп, смалить з динаміків RnB, і в такт ритму виламується тинейджер у формі совєцького танкіста. А йому в ритм крутить попою дівчисько у формі польової медсестри.

Ґламур і попса. Таке воно – ваше шанування «побєди дєда».

Пам’ятайте. Гордіться. Ви того варті!

Дмитро Калинчук