Сьогодні, як не парадоксально, українська держава бореться з націоналістами. Мертвими – тими хто загинув за цю державу. І живими – їх послідовниками. Мене, на відміну від більшості побратимів, не надто обурює  той факт, що донецький суд викреслив Бандеру із списку Героїв України. Справді,  дивно і неприродно вони з Шухевичем  виглядають  в компанії Литвина, Засухи і Кирпи. Більше обурює інше - складається враження, що Степан Бандера і ОУН та Роман Шухевич і УПА  вибороли для нащадків лише право сидіти на лаві підсудних не в польському чи радянському суді, а в українському. Форма змінилася, а зміст  ні. Як і в тридцятих, хлопців судять за звинуваченнями у спробі замаху на товариша Сталіна та товариша Дзержинського. Тільки судді сидять в будівлі із тризубом і синьо-жовтим прапором. І це ще дошкульніше, бо судді і прокурори не якісь загарбники і окупанти, а свої, немов українські. Здавалося б, є держава Україна, її Президент, Уряд і військо. Але в цій Україні знову немає місця нам.

…в XVI столітті люди, які не знаходили себе в Речі Посполитій тікали за пороги. Всіх цих авантюристів - шляхтичів і селян, розбійників і спудеїв - об'єднувало прагнення до свободи і можливості самостійно вирішувати свою долю. А вже через століття вони вирішували долю Речі Посполитої. Саме вони дали могутній поштовх для нашої державності. Правда, потім, як справжні українці, у взаємопоборюванні погубили її.

Дехто з істориків говорить, що запорожці були першими анархістами. Не знаю як було насправді, але сьогодні на роль козаків більше підходять українські націоналісти. Зупинка за одним – знайти свою Січ.

Андрій Рибалко