Українці, що опинилися закордоном під час революції та громадянської війни, і цікавилися долею співвітчизників на Батьківщині, переживали фрустрацію. Особливо у 30-х роках. Іноземці, кажуть, теж дивувалися. Коли режим убивав тих, хто повставав чи суперечив йому – це було зрозуміло. Коли почали убивати тих, хто співпрацював із режимом – це вже були «нєпоняткі». Коли ж стали нищити усіх, без розбору статі й віку, без видимих причин та без пояснень – це викликало паніку. Чому? За що?! 

Радянська влада не трудилася пояснювати свої дії. І правильно. Мотиви влади мають бути таємничими. Тоді вона набуває сакральності. Проте, колись давно правителі трудилися пояснити підлеглим, що відбвувається. Відповідь на питання чому й за що радянська влада нищила народи, дав Олександр Македонський.

Він сам діяв так само. Спершу нищив тих, хто чинив йому відкритий опір. Із цим усе ясно. Потім брався за тих, хто із ним співпрацював. На питання чому, відповідав: якщо він зрадив свій народ, своїх братів по крові, то мене – чужинця, ворога, - зрадить іще швидше. А ще на наступному етапі косив взагалі усіх, хто під руку попадеться. Тих, хто сидів тишком-нишком. Не висловлювався ні за, ні проти. Тих, хто думав, що його хата з краю. Усіх. На питання за що, казав: я заподіяв цим людям стільки лиха, що коли-небудь вони неодмінно захочуть помститися.

Товариш Сталін, може, і не рефлексував так, як Олександр. Проте, відчував усе правильно. І діяв правильно. Це жахливо. Проте, дуже ефективно. Якщо хочеш забезпечити собі безтурботне життя на пару сот років, слід діяти саме так. Тут пред‘ява не до катів. А до жертв. Якщо могилу приготовано і для повтанця, і для сумирного й сумлінного колгоспника – чому б не спробувати повстати? Нехай не повстати – але зробити хоч що-небудь.

Невинних жертв жаліють більше. Але краще бути винним. «Клятий бандерівець» - це звучить гордо. Жертва Голодомору – не дуже. Кінець один. Слава різна. 

Надія Моклюк