Українські, та й світові ЗМІ приділили новій ролі Росії на світовій арені уже достатньо уваги. Більшість експертів сходяться на думці, що світова спільнота виявилася не готовою до адекватної реакції на нові виклики глобальній стабільності й безпеці, що виникли внаслідок доволі успішної реалізації РФ претензій на відновлення омріяного статусу зверхдержави.

Мусимо зауважити, що зовнішньополітична доктрина Медвєдєва, затверджена в липні 2008, є однозначно прологом цієї нової політики Росії, що "піднімається з колін", її концепція оголосила першим пріоритетом "формування нового світоустрою", в якому сама Росія має відбутися, як "один із впливових центрів" світової політики.

Головною ціллю російської зовнішньої політики визначено створення нової регіональної системи колективної безпеки і співробітництва у сенсі вигідному, перш за все, Росії та її союзникам.

Суттю нової російської зовнішньополітичної доктрини є специфічні механізми реалізації її гегемонічних устремлінь. Це, перш за все, пріоритетність силових методів при вирішенні політичних проблем. Й виправдовується така стратегія нібито світовою тенденцією.

Практичним втіленням цих неоімперських потуг стали розробка нової воєнної доктрини та прийняття змін до закону про оборону, що дозволяють кремлівському дуумвірату використовувати армію за межами Росії. Заради об’єктивності маємо зазначити, що у цих змінах передбачені нібито запобіжні механізми для такого застосування – рішення президент приймає лише на підставі обговорення у парламенті та відповідної постанови.

Правда, плекати особливі надії на дієвість таких по-суті демократичних процедур не потрібно, хоча би з огляду на агресію Росії проти Грузії. Тоді навіть відсутність законних підстав на застосування військ на чужій території не завадили кремлівським наполеончикам одноосібно розпочати війну. І, що знаменно, не зупинило агресії навіть те, що здійснюється вона проти православної держави, на той час члена СНД.

До речі, сама ця війна стала своєрідним лакмусовим папірцем для перевірки реакції світової спільноти на нагле порушення основоположних норм міжнародного права через застосування військової сили проти сусідньої держави. Можна зі всіма підставами стверджувати, що реакція майже усіх міжнародних безпекових структур, включно з ООН, ЄС та НАТО, виявилася для агресора більш ніж сприятливою, що, само по собі, стало викликом міжнародній стабільності, та, без сумніву, ще дасться взнаки.

Стосується це і перспектив подальшого розвитку відносин нашої держави з НАТО та нашого приєднання до Північноатлантичного Альянсу.

Про їх неприйнятність для Росії свідчить наступна теза Стратегії національної безпеки Російської Федерації на період до 2020 року. "Визначальним фактором у стосунках з Організацією Північноатлантичного договору залишається неприйнятність для Росії планів просування військової інфраструктури альянсу до її кордонів і спроби надання йому глобальних функцій, що суперечать нормам міжнародного права".

Зазначимо, що для реалізації нинішнього курсу, Росія має політичну волю, сили і ресурси,більш тоговже успішно утворилав особі нашої держави образ ворога та цілеспрямовановеде проти нас інформаційну війну. І війна ця, поки не гаряча, продовжуватиметься, про що свідчить прийняття Медвєдєвим рішення стосовно створення у системі російського Міноборони відповідного органу – Центру підготовки фахівців інформаційного протиборства.

Для покоління, що знайоме з діяльністю органів спецпропаганди радянської армії, немає сумнівів щодо майбутніх методів та наслідків його діяльності.

Таким чином, вищенаведене яскраво ілюструє довготривалі (з урахуванням особи майбутнього президента РФ) і далеко не безхмарні перспективи двосторонніх відносин між Україною та РФ. Без сумніву, мають рацію українські експерти, що вважають ключовим зовнішньополітичним завданням російської верхівки приборкання Києва. Бо вони мають усі підстави стверджувати, що маніакальне бажання підпорядкування України, або принаймні її південно-східної частини, Кремлю має, за розумінням нинішніх його очільників, істотно поліпшити ситуацію в РФ.

Зокрема, пом’якшити демографічні проблеми, забезпечити надійний транзит енергоносіїв до Європи, значно збільшити економічний потенціал, насамперед, у машинобудуванні (найперше, військовому), сільському господарстві, унеможливити отримання США територіального плацдарму у безпосередній близькості від ключових районів федерації, нейтралізувати потенційну ідеологічну загрозу авторитарному режимові (успішна демократична Україна) тощо.

Маємо підтримати й твердження експертів (Горбуліна та інших) про те, що агресивна політика Кремля щодо України викликана не діями Києва, як стверджує Медвєдєв, а потребами Росії, як їх усвідомлює нинішнє керівництво держави.

Тобто навіть кардинальна зміна Україною політичного керівництва й курсу не призведе до істотної корекції російської політики та не відмінить уже визначених цілей – повернути її до своєї сфери впливу.

Росія сприйматиме нашу державу лише у фарватері своєї політики, у єдиному економічному просторі, солідарною з російським розумінням "відродження гідного ставлення до історичної пам'яті", активним учасником Договору про колективну безпеку (на крайній випадок, нейтральною), з довічною окупацією Севастополя.

Якщо ж ні – то нинішня кремлівська верхівка докладатиме усіх зусиль для знищення нашої державності та розколу України.

І ритуальні заклання більшості наших кандидатів у президенти про відновлення добросусідських відносин з Росією, обіцянки ввійти до ЄЕП, ввести другу державну мову, залишити ЧФ на нашій території тощо, і в той же час – збереження самостійності України – речі несумісні та апріорі нездійсненні.

Насамкінець, аналіз розгортання передвиборчого процесу свідчить про те, що Кремль розпочав активно застосовувати нову агресивну стратегію дій, направлену на повернення України до сфери свого впливу.

ЇЇ основний сенс, як видається, в тому, що на зміну політтехнологам та підконтрольним їм структурам, що виявилися непридатними для реалізації цього сценарію, залучаються нові люди й утворюються нові структури для корінного перелому ситуації у російсько-українських відносинах з метою досягнення бажаних російському керівництву політичних змін у нашій державі.

Досягти цієї мети планується уже на наступних президентських та парламентських виборах, для чого, за деякими ознаками, уже розпочата робота по формуванню мережі виборців, що підтримуватимуть на виборах проросійські політичні сили і їх кандидатури.

Особливістю такої підривної роботи є взяття кремлівськими очільниками на озброєння так званих "м’яких" соціальних технологій, своєрідної "народної дипломатії" – утворення й широка організаційна та фінансова підтримка з-за кордону нібито неполітичних громадських організацій, спроби наново встановлювати особистісні контакти через започаткування серії зустрічей російських і українських парламентарів, керівників підприємств, вишів, шкіл, органів місцевої влади, тощо.

І єдиною дієвою пересторогою на шляху нової російської експансії є перемога на майбутніх виборах кандидата від національно-демократичних сил.

Петро Процик, радник голови Народного Руху України, генерал-лейтенант запасу