21 квітня 2010 року президент Янукович у Харкові підписав ганебну угоду, яка увічнює перебування Чорноморського флоту Росії на території України, позбавивши цим самим права називатися українською владою. Янукович і його команда дали згоду на фактичне відторгнення частини української території. 2042 рік – кінець дії цієї угоди? А скільки буде років підписантам цього ганебного документа? Впевнений, що ні Мєдвєдєва, ні Путіна та і Януковича разом із Азаровим не буде на землі, хоча справа їх рук буде жити. 

Нова влада як ненажерлива саранча продовжує змітати на своєму шляху вистраждані і виборені багатьма поколіннями українців національні цінності, все те, без чого не може існувати нація. Неначе хижі пацюки-україноненажери,  здають українську землю і мову, культуру і церкву, все те, що надбав український народ. Плюють вони на світлу  пам'ять мільйонів українців, які загинули в часи страшних голодоморів і репресій, заявляючи на весь світ, що ніякого геноциду в Україні не було. 27 квітня 2010 року – день ратифікації депутатами-зрадниками  харківської угоди, безумовно, ввійде в історію України чорною сторінкою.

Те, що сталося – не випадкова помилка. Йдеться про послідовну, цілеспрямовану, розроблену в чужій столиці політику підпорядкування українських національних інтересів російським.

Сумські рухівці не залишилися байдужими до цих подій. Відклавши всі справи, рушили до Києва, як і в часи Помаранчевої революції, захищати Україну, її свободу і незалежність.

Площа біля Верховної Ради нагадувала бурхливе людське море.  Безлике розмаїття політичних прапорів своєю кольоровою гаммою радше нагадують якесь театральне шоу, аніж серйозний громадянський протест. Державні прапори, на жаль, серед тисяч мітингувальників майоріли лише  де-інде.

Перед нами кордони різноманітних силовиків від ППС до "Беркута" і "Барса". Людська маса, як той окріп, що ось-ось закипить, шумить і здається  зараз ще раз сколихнеться і знесе все на своєму шляху.

Раз від разу по периметру кордони міліції не витримували натиску людей. Ось перший наступ наших рядів,  і ми опиняємося в жорнах правоохоронців. Міцно тримаючи один одного під руки штурмуємо їх з величезною силою. Розлючені силовики не гребують ані нецензурною лайкою, ані ударами ногами та душінням за шию. З тріском ламають наші прапори. Та рухівці, навіть падаючи на землю, до останнього тримають їх.  Правоохоронці ще не раз накидалися на нас, але отримували гідну відсіч.

Хай цього разу ми не перемогли, але ми не здаємося. Вірю, що це тільки початок спротиву і не надто велика кількість тих, хто відстоював державність достукаються до сердець своїх приспаних зневірою співвітчизників і всі разом ми виборемо втрачене…

Сергій Бутенко