Світові агенції часто повертаються до тези, що на Президента України намагатимуться тиснути з боку Кремля, аби змусити українську сторону приєднатися до Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ). При цьому, ряд ЗМІ припускає, що Україна може відмовитися від курсу на приєднання до НАТО. У якості аргументів наводяться ініціативи окремих представників правлячої парламентської коаліції щодо прийняття відповідного законодавства. "…Такий жест має сподобатися Росії, оскільки означає відхід України від попереднього прозахідного курсу", - повідомляють окремі засоби масової інформації.

Можливості для балансування України вже вичерпані, вважають і українські експертні кола. Вступ до ОДКБ однозначно закриє Україні двері до НАТО, а це, відповідно, не лише не дозволить вирішити проблеми у сфері безпеки й оборони України, а й опустить планку вимог до держави та, фактично, поставить хрест на отриманні досвіду демократичних країн. Україна не буде спроможною приєднатися не лише до впливового клубу найрозвинутіших держав світу, а й знизить власну роль у світовій політиці, втратить міжнародну вагу.

З приєднанням України до ОДКБ її незалежність можна поставити під сумнів. Згадаймо, як після Бухарестського саміту НАТО лунали агресивні заяви не лише депутатів Держдуми Росії, а й вищих представників російської влади. З виступів та заяв тягнуло прямим втручанням у внутрішні справи України. На сьогодні РФ стоїть на етапі формування територіальних претензій до України. І це нові акценти, це знакові події, які пролунали у 2008 році, і їх наслідки виявляться вже в найближчі роки. І навіть якщо гіпотетично припустити, що Україна стане членом ОДКБ, можливо й зміниться політична риторика, але гра Кремля проти України продовжуватиметься.

Проект відродження Росії в межах "радянських” кордонів – це класична і довгострокова гра, яка непогано пророблена і "аргументована”. На її користь зіграли два фактори. По-перше, небувале зростання цін на енергоносії до середини 2008 року дозволило російській владі сформувати суспільну думку про необхідність позбавлення від комплексу слабкості, який з’явився після геополітичної поразки у 90-х роках минулого століття. По-друге, демографічна проблема РФ, яка веде до необхідності ризикованої боротьби за будь-яке слов’янське вливання, при чому будь-то держава з проросійською зовнішньополітичною орієнтацією або масова міграція з України і Білорусі. Урядові кола РФ не розглядають співпрацю з Україною як важливий фактор своєї політики у сфері національної безпеки ще з 1996 року. При цьому Україна не є привабливим ринком для РФ, оскільки нічого не закуповує для переозброєння власної армії, до того ж існують невирішені проблеми інтелектуальної власності між двома країнами.

У цьому контексті цілком прогнозованими є послідовні кроки Кремля. Чого варта Концепція зовнішньої політики РФ, затверджена Д.Медвєдєвим 12 червня 2008 року? Росія досі знаходиться під впливом моделі фортеці в облозі, яка з дня на день чекає на штурм сил противника з кількісною та якісною перевагою. Тональність тексту цього документу надзвичайно жорстка. Небажання Росії погодитися з думкою про розширення НАТО базується на двох парадигмах. Перша – те, що погрожує існуючому режимові в Росії. Сьогодні Росія – націоналістична країна з капіталістичним авторитаризмом. Політичні процеси в Україні останніх років не можуть бути привабливими для Росії, оскільки вона не спроможна в західному розумінні бути ліберальною країною. Друга парадигма – менталітет, він не дозволяє російській еліті бачити Україну незалежною державою. Тому страх перед можливим наступом НАТО (у зв’язку з приєднанням до Альянсу України) штучно нагнітається людьми, які не бажають реформувати російську армію. Такою є інтегральна оцінка геополітичної ситуації, що склалася перед прийняттям рішення керівництвом України – ОДКБ чи НАТО?

Що ж таке ОДКБ? Куди намагаються втягнути Україну?

Організація Договору про колективну безпеку – військово-політичний союз, створений державами СНД на основі Договору про Колективну Безпеку (ДКБ), підписаного 15 травня 1992 року. Договір продовжується автоматично кожні п'ять років. До її складу, окрім Росії, входять Вірменія, Казахстан, Киргизія, Таджикистан, Узбекистан та Білорусь, не виключається приєднання до організації у майбутньому Ірану.

Незважаючи на існування організації досить тривалий час, лише у лютому 2009 року лідери країн ОДКБ ухвалили рішення про створення Колективних сил оперативного реагування (КСОР). Згідно з підписаним документом, "…КСОР використовуватимуться для відбиття військової агресії, проведення спеціальних операцій по боротьбі з міжнародним тероризмом та екстремізмом, транснаціональною організованою злочинністю, наркотрафіком, а також для ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій”.

КСОР створюються на основі 98-ї гвардійської дивізії повітряно-десантних військ ЗС РФ в Івановській області і 31-ї гвардійської штурмової бригади цих самих військ в Ульяновську. Очікувалося, що кожна країна ОДКБ направить до складу КСОР по одному батальйону. Однак, Мінськ одразу заявив, що за межами своєї країни вони діяти не збираються. Інші країни, на зразок Вірменії, Казахстану, Киргизії, Узбекистану і Таджикистану, будуть представлені лише номінально - дрібними підрозділами забезпечення.

Виходить, що основна сила КСОР - російська армія. Ресурси КСОР— також російські, а звідси зрозумілим стає, кому це все потрібно. Тому непереконливо виглядають заяви президента Медвєдєва про те, що "…КСОР будуть здатні реагувати на найосновніші, найбільші, найскладніші загрози” і "повинні бути укомплектовані за останнім словом військової техніки”. При цьому, зазначене вище відбувається на фоні проблем з боєготовністю та відсутності дієвих реформ російської армії. Можна припустити, що КСОР потрібні Кремлю для легітимізації можливих операцій поза територією Росії, щоб, за словами Мєдвєдєва, "…набагато ефективніше реагувати на... локальні і, можливо, регіональні конфлікти”.

Цікавими у цьому контексті є думки російських експертів. Так, опозиційний політик, керівник об`єднаного громадянського Фронту, п`ятиразовий чемпіон світу з шахів, кандидат у Президенти Росії, чия реєстрація була скасована російською ЦВК Гаррі Каспаров, вважає, що для того, щоб очолювати інтеграційні процеси в регіоні, Росії потрібно мати боєздатні підрозділи. "…У країні, де головними боєздатними підрозділами є кадирівські формування, таке питання не стоїть. Росії потрібна професійна армія і армійська реформа”.

Завідувач відділу проблем міжнаціональних стосунків Інституту політичного і військового аналізу Сергій Маркедонов також скептично дивиться на зміни в діяльності ОДКБ. На його погляд, структура ОДКБ поки ніякої особливої ефективності не продемонструвала. "…Не видно її ролі було в п'ятиденній війні, після п'ятиденної війни, в якихось інших питаннях забезпечення безпеки на пострадянському просторі. Всі захоплення російських політиків і можновладців доречні тоді, коли налагоджено весь механізм, коли всі ключові політичні питання вирішені”, - вважає експерт.

Член експертно-аналітичної Ради Державної Думи Інокентій Адясов переконаний, що "…пострадянський простір в плані безпеки все більше стає схожим на стислу пружину”. Останнім часом помітніше стає процес "розморожування” військових конфліктів, причому не без впливу зовнішніх чинників. Це і врегулювання проблем між Азербайджаном і Вірменією щодо долі Нагірного Карабаху, а також Афганістан, з яким межують Узбекистан та Таджикистан.

В одному з інтерв’ю засобам масової інформації експерт поділився власними думками на перспективи розвитку ОДКБ. Так, на момент створення організації, членом якої відразу стала Вірменія, основним потенційним противником оборонного союзу на Південному Кавказі представлялася Туреччина. Мало значення і членство Туреччини в НАТО, а також вкрай складні взаємини Анкари з Єреваном. В той же час Москва негативно відносилася до військової допомоги з боку Туреччини Азербайджану і особливо Грузії. В цьому контексті Вірменія розглядалася Росією як єдиний союзник в регіоні Південного Кавказу, і Москва не раз заявляла, що готова виконати свої союзницькі зобов'язання перед Єреваном у повному обсязі, включаючи і військову допомогу в рамках ОДКБ. Після серпневої російсько-грузинської війни у 2008 році партнери Росії по оборонному союзу не лише не запропонували свою військову допомогу Москві, але й тривалий час ухилялися від прямого засудження дій Грузії. В той же час, Туреччина не лише дистанціювалася від позиції НАТО по даному конфлікту, але і заявила про необхідність створення нової структури безпеки на Південному Кавказі, яка б базувалася на стратегічних стосунках між Росією і Туреччиною.

Пізніше, у зв'язку з ухваленням палатою представників Конгресу США резолюції, що засудила геноцид вірмен в Османській імперії в 1915 році, відносини між двома країнами помітно загострюються. І це примушує Анкару піти на нове зближення з Москвою. В той же час і Вірменія зробила серйозні кроки по нормалізації стосунків з Туреччиною. Єреван різко активізував співпрацю з НАТО, заявляючи про особливу роль Альянсу в підтримці безпеки на Південному Кавказі. При цьому риторика відносно Карабаського конфлікту з боку деяких вірменських офіційних осіб стає все жорсткішою. Це вкрай ускладнює політику ОДКБ з даного питання. Керівники ОДКБ не знають навіть яким чином реагувати КСОР, в разі загострення конфлікту між Вірменією та не членом організації - Азербайджаном.

Офіційний Баку веде по відношенню до ОДКБ вкрай обережну політику. Крім того, Азербайджан історично побоюється недружніх дій зі сторони Ірану, з яким ОДКБ встановив конструктивні відносини. У Баку розуміють, що будь-які військові дії проти Ірану з боку США або Ізраїлю (з метою зриву ядерної програми Тегерана) неминуче приведуть до дестабілізації ситуації у всьому каспійському регіоні, і перш за все, в Азербайджані. Тому питання підтримки стабільності і безпеки в регіоні Каспійського моря стає одним із основних завдань ОДКБ.

Ще складніша роль ОДКБ в Центральній Азії. Саме для підтримки тут стабільності і формувалися КСОР. Разом з тим, у Центральній Азії фактично конкурує декілька проектів з безпеки. У регіоні активно діє ШОС і коаліція НАТО, що веде війну з талібами в Афганістані. На відміну від Росії і США, Китай не має прямої військової присутності в регіоні, тому Пекін зміцнює військовий вплив через Шанхайську організацію співпробітництва. Завдяки цьому Пекін (через РФ) зменшив вплив США в регіоні. ШОС дозволяє КНР у майбутньому стати активним гравцем, спроможним впливати на формування майбутньої системи регіональної безпеки в Центральній Азії. Разом з тим, РФ не готова узяти на себе відповідальність за розвиток ситуації в регіоні і на сьогодні розглядає НАТО як певного союзника ОДКБ у боротьбі з ісламським екстремізмом. Отже ОДКБ знаходиться між інтересами країн-членів НАТО і КНР в Центральній Азії. А ідея створення "єдиного простору безпеки від Бреста до Шанхая” виглядає просто смішною. Пекін протидіятиме посиленню НАТО в Центральній Азії лише в рамках власних інтересів. Таким чином, ОДКБ також покликана стримувати апетити Китаю в регіоні.

В ОДКБ існують і внутрішні конфлікти, які Москва намагається постійно "гасити”. Якщо відносини Узбекистану і Казахстану характеризуються як "холодний мир", то відносини Узбекистану з Киргизією і Таджикистаном іноді переходять в прикордонні зіткнення. Відхід структур ОДКБ з регіону може викликати ряд прикордонних конфліктів, здатних перерости в повномасштабну війну. Все це відбувається на фоні погіршення ситуації в Афганістані, констатує І.Адясов. На його думку, країни-члени ОДКБ передусім переслідують власні цілі і готові брати участь у діяльності організації тільки в разі, якщо це не суперечить їх власним інтересам. Отже ОДКБ на сьогодні переживає безліч викликів як усередині організації, так і ззовні. Чи потрібно це Україні?

Експерт військових програм Центру Разумкова Олексій Мельник також вважає, що участь України в ОДКБ недоцільна.

По-перше, ОДКБ як система колективної безпеки не може дати надійних гарантій Україні, про що говорить аналіз військового потенціалу учасників блоку та їх готовність до виконання спільних зобов’язань в рамках КСОР.

По-друге, за міжнародними оцінками (СІПРІ), цей блок є "…авторитарною організацією, де домінує одна країна – Росія, і будь-яке пропоноване рішення, якщо воно не є на користь РФ, заздалегідь приречене”.

По-третє, ОДКБ багато в чому намагається копіювати НАТО, але існує щонайменше одна принципова відмінність між ними - система цінностей, що об’єднують учасників Північноатлантичного альянсу, а саме – принципи демократії, свободи людини і верховенства права.

Іван Січень

опубліковано на Український бастіон