22:10 Ігри Мефістофеля | |
 Наближаються вибори, зростає температура, і з болота української політики здіймаються барвисті й дедалі отруйніші міазми, дурманячи деградоване та дезорієнтоване населення, яке лицемірно звеличують і врочисто титулують народом. А народ, як відомо, суверен… Чуєте, як регоче Мефістофель? Що ж, країна, де хрестяться злодії, вбивці та комуністи, – справжнісіньке царство сатани.Мабуть, найзгубніший ядучий випар – привид двомовності, що, ненастанно підживлюваний, стає дедалі виразнішим. Він навіть уже створив свою партію, і до неї варто придивитися пильніше й побачити, що стоїть за словами та діями її вірних партійців. Прихильників двомовності загалом можна поділити на чотири широкі категорії. Перша – щирі й наївні мрійники (невже у нашу цинічну добу ще є простодушні?), які вважають, що буцімто можна створити ідеалістичний рай, де гармонійно співіснуватимуть російська та українська мови. Але двомовних раїв немає ніде у світі, всюди панує та або та мовна стихія, тож з огляду на нинішню ситуацію й тенденції її розвитку неважко здогадатись, яка доля чекає на українську мову. Оці простодушні – сліпці, яким треба зняти з очей полуду й реально дивитися на світ. Їхня двомовність – смерть української мови. Друга категорія – страуси, які воліють не зважати на реалії і сподіваються, що якось воно буде, минеться недоля, засяє сонце і т. ін. Ці політичні страуси заплющують очі й не хочуть знати, що буде не якось, а так, як і завжди: 350 років українці були і є благодатним гноєм для розвитку російської нації, невтомним донором свіжої слов’янської крові й невичерпним джерелом людських та інтелектуальних ресурсів. Сліпа двомовність цих страусів – потурання молохові російського націоналізму, готовність бути сировиною. Третя категорія – циніки, які бачать і знають, що відбувається насправді, й, власне, байдужі до обох мов, їх не обходить ані масована русифікація країни за допомогою всіх сучасних засобів культурного геноциду, ані жалюгідний статус української мови та культури. Розводячись про двомовність, вони сподіваються лише збільшити свої електоральні здобутки, їм потрібна тільки влада, а природжена вузьколобість не дає їм змоги скористатися нею для чогось іншого, крім особистого збагачення. Це люди без ідеалів, їхня двомовність – знищення української мови задля примітивного напихання черева й поклоніння мамоні. І, нарешті, четверта категорія – відверті вороги української держави, які знають, що двомовність – найкоротший шлях ліквідації української мови й масового етноциду, здійснюваного засобами культури. Ці вороги – російські націоналісти, які утвердилися на всіх щаблях влади й знають, що їхня хронічно хвора на територіальну гіпертрофію «родіна-мать» – цей колос на тонесеньких ніжках нафто- і газопроводів – катастрофічно потребує робочої сили й гарматного м’яса, і сподіваються, що нові хвилі переселень українців до Сибіру та на Далекий Схід («єдиний економічний простір»!) зупинять китайську повінь і не дадуть спорожніти трубам газогонів. Вони ненавидять усе українське й тому обпльовують Шевченка, культивують разом зі своїми кремлівськими єдіноросійщиками образ ворога і, не дивлячись у дзеркало, прозивають українців фашистами. Уся ця «двомовна» партія своїми діями – і бездіяльністю – рубає однісіньку нитку, яка ще зберігає національну ідентичність: українську мову. Тільки українська мова може забезпечити подальше існування держави, тільки вона в країні, що стала жебраком на купі золота, може бути державотворчим стрижнем і об’єднати всі здорові сили незалежно від їхнього етнічного походження. Без єдиної мови, що буде засобом спілкування для всіх груп і меншин, які проживають на території країни, українська держава не існуватиме. Не треба тішити себе ілюзією, ніби можна створити якийсь аналог англомовної Ірландії чи побудувати третю незалежну російську державу в Європі. Незалежність Білорусі як другої російської держави гарантована тільки диктаторським статусом Лукашенка: не стане його – не стане й Білорусі, а кремлівські «інженери людських душ» приєднаються до білоруської опозиції й затаврують його як «узурпатора» і «тирана», який перешкоджав волевиявленню білоруського народу. Тому не треба приховувати правди: двомовність – удар у серце української держави, двомовність – дамоклів меч над самим її існуванням, двомовність – найкоротший шлях ліквідації української держави і найпростіший спосіб перетворення українських дітей на російське гарматне м’ясо, двомовність – пряма зрада національних інтересів України. Таращук Петро | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |