Голодомор – не історична минувшина, а глибока демографічна і духовна рана, яка нестерпним болем пронизує пам'ять його очевидців і жертв. Та чи завжди переймає цей біль нині живущих, тих, хто є нащадками знедолених, скалічених, пропущених через смертельні жорна тоталітарної машини, українців? На жаль, ні…

Безперечно, за останні п'ять років відколи Президентом України Віктором Ющенком на державному рівні було піднято тему Голодомору, зроблений величезний поступ в усвідомленні власної трагедії, відновленні історичної пам'яті і справедливості.

Минає 76-та скорботна річниця штучного голоду 1932-33 рр. в Україні. Багато в кого в цей день на вікнах загоряться свічки. В багатьох, але далеко не у всіх, хоча здавалося б, це так просто і так природно. Чому? Можливо спрацює втома, скепсис, пропаганда? А можливо, не всі українці повірили в щирість того, що діється?

Пригадується як минулого року в Києві відкривали меморіал і згадували жертв Голодомору. В церемонії окрім керівників держави, закордонних гостей, церковних ієрархів, брали участь двоє свідків тієї трагедії – літні чоловік і жінка. Ті, які дивом вижили і дожили до наших днів. Їм має бути за вісімдесят. Те, що під мокрим снігом для них забракло парасоль, ніби не диво. Припустімо, ніхто не чекав негоди. Але жодна агенція, жодна газета не згадали, як же звали ту жінку і того чоловіка, які йшли скорботною ходою поруч із президентом. Їхні імена виявилися нікому не цікаві…

Хотілося б вірити, що пам'ять про глибоку національну трагедію українського народу не стане в майбутньому політично-кон'юктурною, а зможе консолідувати українську націю, яка, об'єднавшись, потужним поштовхом почне розбудовувати українську державу, та вже ніколи не допустить трагічних сторінок в її історії. А це, переконаний, буде кращою пам'яттю всім убієнним голодом від нині живих.

Сергій Бутенко