Голова УПЦ МП не може звільнити «антиукраїнців» у рясі, якщо вони – єпископи. Москва вважає, що Константинополь повинен поступитися їй першістю в православ`ї.

28 вересня в Константинополі на засіданні Синоду Вселенського патріархату буде розглянуте питання української церкви, точніше питання про надання юрисдикції Українській автокефальній православній церкві. Чи з`явиться в Україні друга юрисдикція, чи Вселенський патріархат просто використовує українське питання як козирну карту дипломатії для подальших переговорів з Московською патріархією?

1996 рік: як це було у естонців

Добре пам`ятаю лютий 1996 року. І сам день, коли частина парафій Естонської православної церкви, які не хотіли бути у складі Московської патріархії, звернулися по омофор до Константинополя і одержали юрисдикцію Вселенського патріархату.

Я працювала тоді у Львові в агентстві релігійної інформації, де такі події відстежувалися дуже ретельно. Московські ієрархи, обурені таким «самочинством», порушили багатовікову традицію і не згадали Константинопольського Патріарха в літургії. Для непосвячених поясню: протягом літургії священики багато разів підносять молитви за свого патріарха, Вселенського Патріарха, за духівництво, паству. І не згадати Константинопольського Патріарха в літургії було кроком вельми рішучим.

– Що це означає? – почала я діставати дзвінками львівського єпископа УПЦ МП Августина. – У Москви перервана єдність з Константинополем?

– Ні. Це просто посварилися дві сестри, – відповів мені владика.

Сварку було залагоджено швидко. Покійний патріарх Алексій, якого вважають дуже віруючою людиною і справжнім церковним консерватором, не став поглиблювати ситуацію. Делегації Московської і Константинопольської патріархій незабаром зустрілася в Цюріху. Потім були проведені синоди в Константинополі і Москві, які визнали існування двох паралельних юрисдикцій в Естонії. Москва, хай вже постфактум, але визнала юрисдикцію Варфоломія. Я тоді подумки аплодувала Білокам`яній. Ніяких дипломатичних битв, ніяких сутичок за «заблуклих естонських дітей, які з недомислу хочуть залишити московську церкву», ніякої софістики. Можливо, в цій ситуації далося взнаки походження покійного патріарха московського Алексія (він належав до прибалтійського німецького дворянського роду). Можливо, святійший Алексій не став влаштовувати міжнародних церковних розбірок і офіційного «невизнання» естонських «націоналістів-розкольників», оскільки не хотів позбавляти благодаті і причастя не чужий йому естонський народ. А можливо, йому не залишалося нічого іншого. Через сім років після цієї події святійший патріарх Алексій побував в Естонії. Думаю, найзворушливішим моментом візиту була літургія в головному соборі Талліна. Він говорив, що саме до цього храму його водили дитиною, і саме тут відбулася його єпископська хіротонія (висвячення в єпископи) і що він щасливий молитися тут, на малій Батьківщині, знову. І я ні на мить не сумніваюся, що в самому храмі були люди з парафій константинопольської юрисдикції. Не могли не прийти до людини, яка виросла в Естонії, несла там пастирське служіння і дала православним естонцям законну можливість молитися там, де вони хочуть. Я думаю, що православні естонці молилися з Алексієм, почуваючи до нього любов і подяку. Для мене спільна молитва російських громадян Естонії (Московського патріархату) і корінних православних естонців (Константинопольського патріархату) – це як здійснена мрія. У цій події я знаходжу риси сьогоднішньої релігійної ситуації в Україні. Але тільки окремі риси, тому що в Україні все насправді складніше.

Чим Петро Толстой зручніший за Петра Ющенка?

В Україні є богослови і ієрархи, які вважають, що в цьому естонському питанні і в усіх домовленостях навколо нього ще тринадцять років тому незримо була присутня Україна. Нібито в обмін на канонічно безболісний відхід прибалтійських парафій патріарх Варфоломій пообіцяв Московській патріархії «не заглиблюватись» в українське питання і не намагатися ставати повноправним учасником залагодження церковних справ в Україні, не вести переговорів з двома церквами – УАПЦ і УПЦ КП. Достовірність версії не гарантую, але непрямим підтвердженням цього може служити те, що 1997 року, побувавши в Одесі, патріарх Варфоломій таки заявив, що визнає в Україні тільки одну церкву – УПЦ Московського патріархату. Фактом залишається і те, що до 2005 року українське питання публічно і голосно в Константинополі не виникало, і хоча джерела УНІАН кажуть, що делегації з Константинополя в УАПЦ приїжджали, але ніяких обнадійливих месиджів з резиденції Константинопольського патріарха надіслано не було.

Але влада в Україні плекала масштабні плани створення помісної церкви.

Для тих, хто не в курсі, повідомляємо: більшість ієрархів донедавна бачили один шлях отримання автокефалії – об`єднання трьох українських православних церков в одну – а потім надання об`єднаній церкві автокефалії Московською патріархією.

Але Президент Ющенко не вірив у те, що Москва здатна на такий подарунок, як надання українській церкві автокефалії. А оскільки єдиної формули отримання помісності не існує, то за його задумом передбачалось ось що. Константинополь надає двом невизнаним церквам України свою юрисдикцію, а за рік дає їм автокефальний статус. Так би мовити, якщо не знайдеться один добрий самарянин, то знайдеться інший. Дав би Бог з цим самарянином домовитися. Рік тому під час візиту Вселенського Патріарха до Києва я написала, що якби Ющенку вдалася ця неймовірно складна справа, то він би посів в українській історії місце поряд із своїми улюбленими гетьманами і князями. Не вдалося. Але дорікнути йому можна тільки тим, що до проекту помісної церкви він залучив брата – Петра Андрійовича Ющенка, а не царя Петра Першого з його спритним дипломатом-розвідником Петром Андрійовичем Толстим. Утім, коли ми одержимо автокефалію (рано чи пізно, обов`язково одержимо, цей процес вважають неминучим навіть «яструби» з оточення патріарха Кирила), ми оцінимо ці зусилля...

Історія переговорів всіх з усіма

З 2005 року зустрічі на Фанарі (районі Стамбулу, де резиденція Вселенського Патріарха) українських політиків і українських ієрархів стали якщо не регулярними, то, принаймні, змістовними.

Торік перед приїздом Константинопольського Патріарха до Києва на Фанарі побували делегації УПЦ КП і УАПЦ. Якщо вірити нашим джерелам, тоді питання входження двох українських церков під омофор Константинополя був практично вирішене. Більше того, нібито патріархові УПЦ КП Філарету було обіцяно, що статус помісності буде наданий Українській церкві після закінчення року. Абсолютно точно відомо, що напередодні візиту Варфоломія до Києва до предстоятеля УАПЦ Мефодія в Київ завітав тоді ще керівник відділу зовнішніх церковних зв`язків владика Кирил – майбутній патріарх РПЦ. Умовляв, так би мовити, сприяти швидкому і практично безболісному для статусу і власності входженню в УПЦ МП. Можливо, ще щось обіцяв – нам не відомо. Але предстоятель УАПЦ Мефодій відмовився. Він добре розумів, що після такого входження його парафії в Західній Україні за ним не підуть, а швидше за все – з вітерцем відкотяться до УПЦ КП. А тут і Варфоломій от-от мав приїхати, щось сказати.

Проте патріарх Варфоломій, якому в Україні був виявлений найтепліший прийом, омофору не надав і про входження УПЦ КП і УАПЦ в свою юрисдикцію не оголосив. Можливо, його налякали грізні попередження Московської патріархії, а можливо, московська патріархія знайшла аргументи для переконання. (Детальніше про візит Варфоломія читайте тут.)

Чому патріарх Варфоломій не пішов на цю, практично домовлену справу? Різні священики говорять про це по-різному. Одні вважають, що Варфоломій був збентежений тиском Москви, яка не посоромилася підключити турецьке МЗС, щоб якось притишити активність Константинопольського Патріарха. А представники УПЦ КП вважають, що Константинополь завжди до деталей прораховує наслідки своїх кроків, тисячу разів приміряє, зважує ризики, порівнює вірогідні бонуси.

І ось, за версією аналітиків Київського патріархату, пояснення поведінки Вселенського Патріарха знаходиться в пізнішій зустрічі. Зазначмо, в липні патріарх Варфоломій не дає юрисдикції двом нашим церквам, а в жовтні цього ж року проходить передсоборна зустріч, куди вперше за багато років приїздить нині покійний патріарх Алексій. А в червні 2009 року проходить і сам Всеправославний собор, де розглядається питання духовного окормления православних парафій діаспори. А це парафії (перераховуємо так, як зазначено в документі): Північної і Центральної Америки, Південної Америки, Австралії, Нової Зеландії і Океанії, Великої Британії та Ірландії, Франції, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу, Австрії, Італії і Мальти, Швейцарії, Ліхтенштейну, Німеччини, скандинавських країн (крім Фінляндії), Іспанії і Португалії.

Питання окормлення парафій православної діаспори було заморожене більше десяти років. Але, за умовчанням, парафії, наприклад, Російської або Болгарської православних церков у Великій Британії вважали себе юрисдикцією матері церкви, відповідно – Росії і Болгарії. А церковний канон передбачає, що ці церкви немовби належать Константинопольському Патріархові. Поки суперечка була заморожена, парафії автоматично належали материнським церквам, але завдяки зусиллям Москви її розморозили. Створили своєрідні органи управління такими єпархіями – єпископські збори (свого роду, архієрейські квазісобори). При цьому (увага!) вищою інстанцією для ухвалення загальноправославних рішень призначається старший з єпископів Константинопольського патріархату. Сьогодні – Його Святість Варфоломій.

Якщо просто, патріарх Варфоломій стояв перед вибором. Перший: взяти під омофор двадцятичотиримільйонну паству України і одержати на додачу купу проблем. Це і загострення відносин з Москвою, і можливі прикрощі з турецькою владою, захистити від яких Ющенко навряд чи зможе, а інші навряд чи захочуть.

Другий шлях: облишити Київ, але повернути собі хай не колишній вплив, але першість у православному світі, і багато парафій діаспори в цілком стабільних пристойних країнах.

Якщо така логіка мала місце, то його Святість Варфоломія можна зрозуміти.

Знайомі єпископи казали, що якби гроші, витрачені на зустріч патріарха Варфоломія в Києві, пустити на інформування пастви про користь помісної церкви, то ця церква вже б у нас була. Мені ж здається, головна перешкода – в іншому. У всіх трьох православних церквах України служать хороші люди і чудові богослови. І вся їх діяльність впродовж усіх цих років була спрямована на будівництво помісної церкви. Це будівництво вони вели різними методами, кожний з яких заслуговує окремої публікації. У самій серцевині УПЦ (МП), в Київській митрополії зібрані люди, які глибоко розуміють необхідність помісної церкви і активно працюють в цьому напрямі. Але не секрет, що там же є ієрархи, прив`язані до Москви, – їх одиниці, але вони очолюють великі єпархії. І тут влада предстоятеля церкви не допоможе. Хоч би яким був його авторитет – церква свій світ. Предстоятель УПЦ (МП) не може звільнити розчерком пера «антиукраїнців» в рясі, якщо ці «антиукраїнці» – єпископи, тим більше – члени Синоду. Просто тому, що завтра цей «антиукраїнець» з парафіями, монастирями, настоятелями, яким навісив на вуха антиукраїнської локшини, заявить про свій перехід під пряме управління Москви. А Москва «задля порятунку душ співвітчизників» на канонічній території Московської патріархії візьме їх і прийме. І кому це буде треба?

Тут активніше повинна працювати держава. Ніколи не повірю, щоб у поважній держави не знайшлося людей, здатних провести оперативну роботу і пояснити єпископам, що не треба брати дорогі подарунки від іноземних гостей і що необхідно звіряти свої проповіді з Конституцією. Звісно, тут треба діяти тонко, не забуваючи, як великий ризик зайвим тиском перетворити їх на «мучеників», «українську голгофу» яких охоче висвітлюватимуть російські телеканали.

Як це зробити? Не знаю, запитайте майора Мельниченка.

Варто сказати, що і відносини між українськими церквами за останні роки істотно покращалися. Від взаємних звинувачень, невизнання таїнства хрещення і міжпарафіяльних воєн вони перейшли до перших обережних діалогів, частого, хоч і непублічного спілкування і, нарешті, реального бажання і готовності возз`єднання. Такий період потепління і майже усвідомлення своєї спорідненості припав на останні роки. УАПЦ і УПЦ КП перестали називати УПЦ – московською, освічені священики УПЦ МП відмовилися від слова «розкольники», а до самої проблеми розколу почали ставитися не як до результату злобної агресії націоналістів, а до глибокої і драматичної проблеми, яка вимагає свого розв’язання. Священикам нової формації, освіченим, які знають мови і мають наукові ступені, легко разом розмовляти, незалежно від того, до якої гілки православ`я вони належать. Вони не були в комсомолі, не брали участі у сутичках в неспокійні 90-і, коли старі священики відбирали один в одного парафіями, а ще хлопчиками прислужували в церкві, вчилися в семінаріях, їм нема на що ображатися один на одного. Душі православного народу їх хвилюють набагато більше, ніж рухи тіла чиновництва з Московської патріархії.

Хочу порадити колегам: не питайте в Київській митрополії православної церкви (МП), як вони оцінили візит патріарха Кирила. На диктофон, дотримуючись церковної дипломатії, вони казатимуть правильні речі. Натомість трапиться вам зустрітися на каві, на це запитання вони відкажуть дещо інакше. «Знаєш, через цей візит і купу охорони мені ніде було в Лаврі поставити машину», – підсумував мені якось знайомий священик. У перекладі нормальною мовою це означало: приїхав собі і приїхав, давай закриємо тему.

Візит Кирила та його наслідки

Глава РПЦ Патріарх Кирил

Як відомо, візит патріарха РПЦ до Києва поставив хрест на швидкому вирішенні розколу. Патріарх Кирил сказав, що помісна церква в Україні є, а всі, хто поза нею, приєднуйтеся. Щоправда, вийшло все навпаки. З боку УАПЦ пролунала різка оцінка візиту предстоятеля РПЦ Кирила до України, якого вони назвали «канонічною агресією». Наприкінці серпня Синод УАПЦ ухвалив звернення до Вселенського Патріарха з проханням узяти під юрисдикцію УАПЦ. А зі служби патріарха Варфоломія взяли та й відповіли: мовляв, добре, поміркуємо - 28 вересня на Синоді розглянемо питання, а потім надішлемо делегацію... 

Ця відповідь переполошила всіх. Москва не чекала, що Константинополь «повернеться до антиканонічних атак щодо вторгнення юрисдикції в Російську православну церкву».

В УПЦ (МП) відновили діяльність комісії по діалогу з УАПЦ, а також вирішили створити робочу групу для проведення діалогу з УПЦ КП.

Чому раптом Константинопольський Патріарх вирішив розглянути звернення УАПЦ – найменш численної української церкви? Коли чесно, мало хто з опитаних нами священиків і єпископів вірять у те, що Вселенський Патріарх керується суто турботою про зцілення душ української пастви. Такі рішення, як надання юрисдикції довго готуються і серйозно лобіюються. А тут раптом: ми скоро приїдемо... Аналітики з УПЦ КП переконані, що активність Вселенського патріархату пояснюється тим, що Москва створила робочу групу з вивчення питання «першості в світовому православ`ї». Є аналітики, які вважають, що всередині групи відбувається пошук аргументів на користь того, що Константинопольський Патріарх такої першості мати не повинен. Загалом, Московська патріархія завжди мала претензію на таку першість. Не виключено, що Константинополь збурив українське питання аби показати, що на кожну московську комісію в Константинополі знайдеться інша комісія, так само неприємна Москві, як московська – Константинополю.

Звісно, ми можемо помилятися. Можливо, все це дійсно диктується турботою Його Святості та бажанням брати участь у справах православних церков. І рішення 28 вересня може виявитися абсолютно несподіваним. Хоча ймовірність тут невелика...