«Облом» для академіків

Коли Президент Росії Дмитро Мєдвєдєв 19 травня 2009 року підписав Указ та Положення «О Комиссии при Президенте Российской Федерации по противодействию попыткам фальсификации истории в ущерб интересам России», російські «академіки від історії», певно, потирали руки в очікуванні вигідних замовлень на мільйони рублів. Однак навряд чи справдяться надії вчених випустити казенним коштом черговий вагон нікому не потрібної макулатури. Адже у них немає простих практичних відповідей ані по Голодомору, ані по неоднозначній ролі сталінської імперії у Другій Світовій війні, ані з інших тем. Кому-кому, а Кремлю це відомо краще за всіх, адже переважна більшість архівів знаходиться у Москві, а оприлюднити документи, які можуть остаточно розставити всі крапки над «і», тамтешні архіваріуси чомусь не квапляться. Тож вельми сумнівно, що комісія ця буде насправді опікуватися історичними вишукуваннями. Адже, як зазначено в тексті Указу, метою створення цієї комісії є «забезпечення узгодженої діяльності федеральних органів державної влади, органів державної влади суб’єктів Російської Федерації й організацій, спрямованої на протидію спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії». У російському суспільстві одразу зрозуміли, що насправді йдеться про посилення Кремлем уваги до ідеологічного забезпечення своєї політики.

Наприклад, російський публіцист Олексій Панкін в своїй «Оді на Указ проти фальсифікації історії» («РИА Новости», 27/05/2009) зауважив, що Президент Мєдвєдєв, «обмежуючи предмет діяльності комісії інтересами Росії, відкрито попереджає, що комісія дасть науці спокій і буде займатися ідеологією. Справа в тому, що наука – це спроба об’єктивної інтерпретації фактів незалежно від того, подобаються вони комусь або не подобаються. Ідеологія, відповідно до класичного визначення, суть тлумачення реальності – нинішньої або минулої – саме з позицій тих або інших інтересів. В ідеології інший, аніж у науки, інструментарій, до якого, зокрема, належать пропаганда й піар. З комісіями або без комісій, але всі держави займаються ЦИМ». Остаточно «розкриваючи карти», Панкін пише: «В ідеології й, відповідно, пропаганді свої правила й критерії ефективності. Тут, насамперед, важливо розуміти, чого ти хочеш домогтися. А от із цим у нас, дійсно, традиційно було «плоховато». А найгіршим, на його думку, є те, що «сама держава не тримає позицію»: «Наприклад, державні свята, ідеологічно важливу справу, вона тасує, виходячи з єдиного критерію: щоб новий, націоналістичний, по датах був ближче до старого, інтернаціоналістського. Чи варто нашим лідерам так провінціалізувати історичну свідомість підвідомчих їм громадян? З подібною плутаниною в головах і невпевненістю в собі пропагандистських війн не виграють. Будемо сподіватися, що нова президентська комісія, виходячи з отриманого мандата, сформулює виразне техзавдання пропагандистам і піарщикам, щоб не мучилися роздвоєнням особистості».

Щодо фінального вислову «Оди…» Олексія Панкіна можна не сумніватися: вочевидь, техзавдання було таки поставлене, до того ж – завчасно. Мабуть, ще й чорнила на свіжопідписаних Указі та Положенні не висохли, як члени комісії стрімголов кинулися «бдєть». А надто ж – заступник начальника Управління президента РФ з питань зовнішньої політики та «історики в погонах», тобто начальники Служби зовнішньої розвідки, Генштабу та ФСБ. Це видно з того, що до виконання завдань, вказаних у Положенні про комісію, активно взялися не історики (облом-с, панове академіки!), а пропагандисти! До речі, цей указ та положення (які й так були у вільному доступі на офіційному сайті Кремля) напрочуд швидко розмістили також і на деяких промосковських Інтернет-ресурсах України. Що-що, а мучитися роздвоєнням особистості наші «гаспада-таваріщі» не схильні. Маючи, в більшості своїй, українське громадянство, обов’язком своїм вони чомусь вважають виконання указів Президента зовсім іншої держави. До того ж, в такий спосіб, який не залишає жодних сумнівів – на чиєму вони боці у пропагандистській війні проти України.

Міфи за рецептом Геббельса

За рецептом головного гітлерівського ідеолога, міністра пропаганди 3-го рейху Й.Геббельса, брехня має бути якнайбільш нахабною, безсоромною та цинічною – тоді в неї повірять. Складається враження, що саме цим рецептом керувався такий собі Віктор Анісімов («Геноцид от союзников», 01/06/2009, from-ua.com), коли писав, що начебто «мешканцям України вже вкрутили в голову іржавий шуруп усвідомлення того, що вони – об’єкт геноциду винятково з боку суміжних москалів. Виходячи із цього, будь-який, навіть мікроскопічний опір москалям оголошується подвигом національного масштабу, а всі супротивники Москви автоматично попадають у список відданих і щирих друзів України». А далі «гаспадін» Анісімов впадає в саме такий «перекос свідомості, який щойно засудив»: смакуючи деталі, він переповідає про те, які звірства окупаційні війська Карла ХІІ чинили на Україні під час російсько-шведської війни. А от про жахливу різанину, вчинену Меншиковим над мешканцями Батурина, та й інші випадки справжнього геноциду проти українців з боку армії Петра І – анічирчик. Хоча 21 травня, тобто вже на другий день після підписання Указу, міністр освіти й науки Росії Андрій Фурсенко сказав кореспонденту «РИА Новости», що «повинне бути глибоке некон’юнктурне вивчення історії нашої країни», і додав: «Ми не повинні вважати її ганьбою, це неправильно». То чого ж тоді російські ідеологи не пишаються Батуринською різаниною? Мабуть, таки стидаються, всупереч ЦУ пана міністра?

Війна – це завжди бруд, насильство, смерть і жах. До того ж, на війні немає «гарних і поганих», а є тільки «свої й чужі». Тож ніяких ілюзій стосовно поведінки вояків навіть «союзних» армій стосовно мирного населення бути не може. Так, насправді ми були чужими для шведів. Але не менш чужими ми були і для росіян: варто лишень згадати їх звірства під час першого руйнування Запорозької Січі в 1709 році. Коли козаки повірили присязі Москви та намовлянням зрадника, колишнього січового курінного Гната Ґалаґана, і склали зброю, росіяни до смерті замучили всіх запорожців, пустивши по Дніпру плоти з шибеницями і палями, на яких конали козаки. Та цього виявилося замало, і вони взялися за мертвих: поглумилися з викопаних з могил трупів, і не лише козаків, а й ченців. Але й про це «гаспадін» Анісімов мовчить. То де ж його «некон’юнктурність»? Чи його кремлівські господарі перед ним такого завдання й не ставили – бути правдивим? Адже напівправда – це та ж брехня, тільки підліша й облудніша!

Але найбільші зусилля адепти «новостарої» кремлівської ідеології витрачають, намагаючись надати націоналістичного (читай – антиросійського) забарвлення протибільшовицькому руху у ІІ Світовій війні. Звідси – ще один мертвонароджений міф кремлівської пропаганди: нібито з московсько-комуністичним режимом» воювали переважно якісь «фашисти-інородці», виключно з ненависті до росіян. Найбільш часто, зрозуміло ж, звучать ритуальні прокльони на адресу тих, хто був найбільш активним: естонці, латиші і, звісно ж, ОУН-УПА. І, знов-таки, жодного слова про тотальний терор з боку радянських військових проти мирного населення України, Балтії, Німеччини… Так яка ж це, вибачте, історія? Це ніщо інше, як «гола» ідеологія! Але, за іронією долі, саме росіянин найбільш вдало спростував цей витворений хворобливою фантазією «кремлівських геббельсів» стереотип.

Колишній радянський дисидент Владимир Батшев, що живе у Франкфурті-на-Майні, кілька років тому видав монументальну чотиритомну працю «Власов». Окрім біографії генерала Власова та його РОА («Російська Визвольна Армія»), вона зачіпає також історію й долю інших російських формувань та воїнів, які з тих або інших причин узялися до зброї, аби воювати проти Радянської Росії, тож у роки Другої світової війни виявилися «по інший бік фронту». Так от, у порівнянні з загальною численністю інших національних формувань, найбільше воювало у лавах вермахту та СС саме росіян (за різними оцінками, від 1200 до 1300 тисяч). Ця розбіжність пояснюється тим, що до 1943 року німці точного обліку «своїх» росіян просто не вели. Бо знали, що вони будуть битися до кінця (адже втрачати їм нема чого), і використовували їх здебільшого на передових лініях – тож навіщо ж тоді облік? А от у 1943 році, коли Гітлер зажадав перевести всіх росіян зі Східного фронту на Західний, його генерали схопилися за голову. Це було неможливо, тому що тоді кожний п’ятий на Східному фронті був росіянином! От тобі й «фашисти-інородці»…

Отже, хоча кремлівські ідеологи й поставили вчасно «техзавдання» чергового пропагандистського наступу в інформаційній війні проти України, на перемогу їм сподіватися марно. Адже їх пропагандисти й піарщики ні на що інше, окрім напівправди, не спроможні. Бо й досі страждають від плутанини в головах і невпевненості в собі.