Серед них – відомий ще з 90-тих років лист військового прокурора Українського округу Кошарського від 1949 до керівництва Компартії УРСР. У ньому йдеться про масові злочини "агентурно-бойових груп", які, перевдягаючись в українських повстанців, катували і вбивали місцевих жителів.

Мета спецзагонів була дуже простою, пояснює історик Володимир В’ятрович, радник голови СБУ з науково-дослідницької роботи: скомпрометувати УПА в очах місцевого населення.

"Жоден повстанський рух ніколи б не розвинувся до такого потужного рівня як УПА без підтримки населення. Партизан – це людина, яка ніде не працює і грошей не заробляє. Таку людину необхідно утримувати, адже вона не продукує нічого крім своєї боротьби.

Підраховано, що для утримання одного партизана потрібна робота близько 10 людей. Українська повстанська армія існувала тільки завдяки народу, який поділяв її ідеї – адже в лавах цієї армії воювали його сини і дочки.

Така соціальна база – місцеве населення – була найпотужнішим чинником у протистоянні між УПА та каральними органами, що ніколи не мали народної підтримки. Саме для того, щоб підірвати цю соціальну базу, вибити землю з-під ніг повстанців, і здійснювалися масові провокації під виглядом УПА – передусім убивства місцевого населення.

Причому, як правило, у дуже жорстокий спосіб – зарубували, вішали, скидали в криниці. Демонстративні страти людей по всій Західній Україні, що їх чинили переодягнені бандити НКВС, були розраховані на те, що населення припише ці злочини УПА і врешті-решт перестане її підтримувати".

Історик нагадує, що такі спецгрупи чекісти почали застосовувати ще під час громадянської війни в Центральній і Південній Україні – для боротьби проти селянських повстанських загонів, що діяли там до середини 20-х років.

Але як могли люди, етнічно чужі українській культурі, правдоподібно маскуватися, не викликаючи підозри в населення? За словами В’ятровича, учасники спецгруп відбували спеціальну підготовку – вивчали побут, мову, діалекти, здобували навички виживання в умовах місцевого ландшафту.

Крім того, членами цих псевдо-повстанських загонів нерідко бували й колишні вояки УПА, перевербовані після захоплення в полон, тобто люди морально зламані. Саме такі становили головну цінність спецгруп.

"Вони мали завербованих місцевих. У групі було кілька росіян, а розмовляв місцевий. Актор один, а решта мовчать", – пояснює Євген Сверстюк, волиняк з походження, колишній політв’язень і знаний філософ. "Та все ж у випадках жорстокого катування люди здогадувались: наші б цього не зробили".

Проте який був сенс нав’язувати думку про жорстокість УПА, якщо народ все одно не повірить?...

"Ще й як повірить!" – гірко заперечує Сверстюк. – "Якщо постійно нав’язувати певну думку і забороняти будь-яку іншу. Навіть найабсурдніша версія буде прийнята, якщо вона невпинно й цілеспрямовано підкріплюється терором".

Прес-конференція СБУ мала тоді сенсаційний резонанс у пресі. Але звідки, здавалося б, йому взятися, якщо для більшості ці факти нібито й не таємниця? Однак, як говорить Сверстюк, можна просто знати правду, а можна знати її на рівні документу, і це речі різної вартості. Правду про голодомор знали – але "відсутність доказів" дозволяла комуністам все заперечувати.

Щодо спецзагонів, то поки що офіційних документів небагато. Але існують усні свідчення людей, які бачили все на власні очі або чули від рідних та знайомих. Ось що побачив колишній радянський солдат, 82-річний Михтодь Волинець:

"Це було наприкінці лютого чи на початку березня 1945 року, в Бібрецькому районі Львівської області… Заводять нас у хату. На ліжку мертва напівроздягнена жінка, залита кров'ю. У колисці дитина з сокирою в голові – зарубана сокирою, і так у голові сокира й стирчить.

І ще дівчинку років семи витягують з-під ліжка – чимось важким розбита голова. Якийсь капітан пояснює: "Вот это вчера бандеровцы убили за то, что ее муж ушел в ряды Советской Армии защищать Родину". Я перепитую голову сільської ради: "У вас що, тільки один пішов в армію?" – "Та де, – каже, – у нас їх щось за тридцять ". Мені зразу в голові питання: "Що ж це таке, нікого не вбили, тільки цю жінку і її діток – і вбили так страшно?

І я зрозумів, хто насправді їх убив. Інакше що тут робить цей майор у спецвідрядженні – вчора прилетів, сьогодні вже тікає, звідки тут напоготові кореспонденти й фотографи з Києва, Львова, Москви?".

Журналіст газети "Волинь Нова" Петро Боярчук, відомий дослідник національно-визвольного руху, ще в дитячі роки репресований і висланий з родиною до Сибіру "за націоналізм", може багато розповісти про спецзагони НКВС. У своєму житті йому не раз доводилося мати справу з фактами їхніх злочинів, спілкуватися зі свідками та жертвами.

У кінці 80-тих років до редакції його газети надійшов лист від жінки із Сумської області приблизно такого змісту: "Нас із подругою, молодих лікарів, після війни направили на роботу на Волинь; я працювала в Ковелі, а подруга – в Маневицькому районі. Раптом прийшла звістка, що в селі Вишнівка мою подругу вбили бандерівці. Поясніть, як могли бандерівці вбити медичну сестру".

Боярчук поніс цього листа у відділення КДБ і попросив місцевого начальника Власюка перевірити цю інформацію. З’ясувалося, що дівчину насправді застрілив дільничний інспектор НКВС, оскільки вона чинила опір при зґвалтуванні. Але на загал і особливо на Східну Україну поширено чутку, що вбили її бандерівці.

Боярчук пригадує й інший випадок: у райвідділ КДБ зайшов чоловік з претензією: мовляв, "ті були в стрибках (винищувальні батальйони), ті в загонах по "ББ" (боротьбі з бандитизмом), і всі вони тепер вважаються ветеранами, учасниками війни і мають відповідні пільги. А чого ж я нічого не маю?".

Його питають: "А де ж ви були?" Чоловік відповідає: "В групі!". Працівники КДБ переглянули свої списки, але прізвища його там не виявили. Тоді він їм детально описав, скільки людей було в групі, в якому селі і в якій хаті вона базувалася. Лише на запитання "А що ж ви робили?" він, знітившись, відмовився відповідати.

Петро Боярчук та Андрій Криштальський – обоє з містечка Горохів на Волині. За словами Криштальського, спочатку люди повірили, що ці злочини чинять вояки УПА. Пізніше почала проступати правда: не могли бандерівці так жорстоко катувати своїх. До того ж, нерідко люди чули, як "повстанці" розмовляють російською і матюкаються. Зрештою все стало розуміло, але люди були залякані й мовчали.

На пам’яті і Криштальського залишився випадок: на Західній Україні "бандерівці" познущалися над жінкою-вчителькою, присланою зі Східної України – зґвалтували, покалічили. Після цього її відправили назад на Схід, де проводилася пропаганда на кшталт "Подивіться, які звірства бандерівці на Западній чинять".

Правда про УПА вже давно дістала визнання в офіційній історіографії, втілившись у грубих томах документів. Однак її продовжують заперечувати ті, кому вона ріже очі.

У газеті "2000" вийшла стаття за підписом Сергія Лозунька, який намагається довести, що чорне – це біле, а звірства в Західній Україні чинили не агентурно-бойові групи НКВД, а самі українські повстанці. При цьому УПА, а заодно з нею і все населення Західної України, рясно поливається брудом.

Через декілька днів на сайті "Общественно-политической еженедельной газеты "Антенна" з’являється стаття під назвою "Хто зупинить фальсифікаторів історії?" Анатолія Сисоя, який у всьому підтримує позицію Лозунька, але, на відміну від останнього, змушений визнати факт існування спецзагонів: "…спецзагони або оперативно-пошукові групи НКВС, діючи під виглядом підрозділів УПА, відіграли значну роль у припиненні безглуздого кровопролиття на землях Західної України.

Запускаючи у суспільну свідомість міф про їхні "злодіяння", нинішня українська влада хоче будь-що обілити справжніх злочинців — тих, хто свої політичні інтереси поставив вище всенародних надій та сподівань".

Цікаво, що розуміє Сисой під "запусканням у суспільну свідомість міфу про злодіяння спец загонів"?...

Відвоювавши в лавах радянської армії , чоловік повертається до рідного села і застає свою молоду дружину й діток у свіжій могилі – їх зарубали "бандерівці" за те, що батько пішов у совєтську армію; п’яний енкаведист намагається зґвалтувати медсестру; зазнавши відсічі, вбиває її, а світом пускають чутку, що то все "бандерівці".

Малий хлопець Степан Сорока отримує 25 років за зізнання, яке з нього підступно витягують перелицьовані "бандерівці"… Усі ці факти для Сисоя – міфи.

Зрозуміло, що публікації такого штибу ще будуть. Надто потужні сили в Україні та поза нею зацікавлені в тому, щоб поховати істину назавжди.

Тут позиція України має бути однозначна: голосно назвати все своїми іменами. Звісно, не така Росія, щоб перед кимось вибачатися, а тим паче сплачувати відшкодування. Але пред’явити на найвищому державному рівні звинувачення державі-правонаступниці злочинної імперії – це наш моральний обов’язок перед мільйонами загиблих.

Вияви політично-економічної "толерантності" перед Москвою, чи то ліберально-демократичної перед "своїми" комуністами – це компроміс на межі відступництва, який не виправдовує навіть найгуманніших цілей. Коли головним, за що загинули мільйони українців – честю і гідністю нації – нехтується заради сумнівних тимчасових "інтересів".

Роман Павлов

"Українська правда"