18:23 Чому я не святкую 23 лютого | |
 1. 23 лютого ніякої знаменної події не відбулося. Декрет про створення так званої „робітничо-селянської красної армії” Лєнін ухвалив 15 (28) січня 1918 року. Чому більшовицька пропаганда впродовж усіх років свого існування наполягала з упертістю дятла саме на 23 лютого, мені абсолютно невідомо. Якщо, приміром, 9 лютого красна армія мародерствувала в захопленому нею Києві, то як вона могла виникнути на 14 днів пізніше? 2. 23 лютого нав’язала злочинна комуністична влада. Терористичному більшовицькому режимові конче була потрібна якась пропагандистська дата. Цю дату свавільно встановили на 23 лютого. Сподіваюся, що більшовицька система почила в бозі, але не почили її вигодованці, не почили виплекані нею стереотипи. І посьогодні в Україні нам, українцям, підносять цю дату в якості вже нібито „позаполітичного” „свята чоловіків”, нейтрального „Дня Захисника Вітчизни”. Я жодною мірою не проти Дня Захисника Вітчизни – честь такому захисникові й пошана! Але якщо цей день призначається на старе комуністичне свято, природньо виникають певні непрості запитання – чому, по-перше, саме на цей день, з якою метою? Чи немає в нас інших днів, гідних підпасти під дату цього свята? (А що такі дні є, ми побачимо далі.) І якої Вітчизни – адже 23 лютого було саме совєтським святом, значить непрямо, але тут розуміється небіжчик СССР? 3. Більшовицький режим за допомогою красної (совєтської)армії ніс в Україну на своїх багнетах смерть, голод, руїну, зневагу до всіх людських та Божих прав. Російські більшовики затакували кордони незалежної Української Народної Республіки у січні 1918 року, одразу по ухваленню Центральною Радою IV Універсалу про оголошення України самостійною державою. Це була цілеспрямована, відверта інтервенція. Більшовики навіть не приховували своєї мети під красивими словами – вони прагнули окупації України. „Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх, хто мав якийсь зв’язок із Центральною Радою, просто на вулицях. От і я мало не попав. Я врятувався випадково – в кишені знайшовся мандат за підписом Лєніна.” (зі спогадів Володимира Затонського, члена совєтських урядів України). Від себе додам, що в лютому 1918 року в Києві більшовики розстрілювали не тільки тих, хто був пов’язаний із Центральною Радою, а й тих, хто розмовляв українською або просто носив український одяг, або мав у себе в оселі на стіні портрет Тараса Шевченка. (Просто на вулицях людей не розстрілювали не те що німецькі нацисти, але навіть і „червоні кхмери” в Камбоджі!) 4. В Україні є своє Свято Захисника Вітчизни – 29 Січня. Парадокс сьогоднішнього українського життя, крім всього іншого, полягає ще й в тому, що в державі на ментальному, знаковому рівні все перекинуто шкереберть, догори ногами. Нібито існує Незалежна Українська держава з усіма притаманними їй атрибутами та символами. Над містами й селами майорять синьо-жовті прапори, фасади адміністративних будинків і кабінети високого начальства прикрашають золоті Тризуби. Але вулиці скрізь і поруч носять імена тих, хто все життя своє боровся за те, щоби не було ані цих прапорів, ані Тризубів, ані самої Незалежної України. Але скрізь і поруч бовваніють пам’ятники найкривавішому людожеру ХХ сторіччя – Володимиру Ульянову-Лєніну та його поплічникам. Дивно, але пропозиції надати вулицям і майданам українських міст і сіл імена справжніх Героїв, тих, хто життя своє поклав за здобуття нашої Незалежності, хто ціною всього найціннішого, що тільки мав, боронив волю України на всіх відтінках суспільного буття – Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Степана Бандери, Романа Шухевича, Вячеслава Чорновола, Семена Сапуна тощо – викликають справжню істерику в представників місцевих рад.. Українська армія й досі залишається осередком русифікації молоді, небоєздатним збіговиськом, структурою-жебраком. Такий стан буде тривати доти, доки вона не стане по-справжньому Українською, тобто матиме по-перше, Український дух, патріотичні кадри, виховані на традиціях Визвольних Змагань нашого народу впродовж всіх віків нашої історії, по-друге, власну, суто українську, обумовлену історичною необхідністю атрибутику: форму, статути, символіку, звання, звернення (ніяк не „товариш”!), нагороди, тощо. Без цього ми приречені, без цього армії нам не бачити, як своїх вух. І свята армійські мусять бути відповідними. Як День Захисника Вітчизни найбільше надається трагічне й водночас романтичне Свято – День Пам’яті Героїв Крут, 29 Січня. Саме ця подія, цей героїчний чин 300 юнаків-добровольців, що поклали свої молоді життя за волю України, в прямому сенсі пожертвували собою заради України і є тим приміром, з якого треба брати зразок справжньому Українцю, справжньому патріоту. Решта – балачки, решта – віджиле минуле. Годі вже чіплятися за старих комуністичних неборак, тендітні почуття яких дехто так боїться „образити” скасуванням їхніх „свят”. Вони не боялися в свій час вбивати нас, українців, вони не боялися нищити нашу милу неньку-землю, – нічого з ними не станеться й зараз. Вони живучі, повірте мені. | |
|
| |
| Всього коментарів: 2 | |
|
| |
В нас ще багато таких дурнуватих дат, але це ненадовго, у нас твориться своя історія, свої герої, нам є кого вшановувати. Залишилась мізерна купка комуністів які памятають дешеву ковбасу і подібні "красні празніки"