Україна відзначила століття Степана Бандери. Відзначила передбачувано: без святкування на державному рівні, без присвоєння звання Героя України, без нудних промов чиновників. Думаю, Провідник був би задоволений. За життя він гуртував навколо себе людей, вірних ідеї та чистих поглядами. По смерті його образ став тим критерієм, що відрізняє зерно від полови в патріотичному русі, в політиці. І через сто років Бандера об'єднує людей, які вірять в Україну й не бояться за неї боротися.

Нинішні комуністи набагато бездарніші за своїх попередників початку ХХ століття. Тоді революційним символом України був Тарас Шевченко. Більшовики розуміли, що боротьба проти нього була б безперспективною. Українці все одно читали б його під ковдрою. "Кобзар" за змістом набагато страшніший "Декалогу українського націоналіста". Саме тому більшовики визнали Шевченка. Коли країна вкрилася пам'ятниками Великому Кобзарю, а в кожній школі висів портрет дідуся з обвислими вусами, ніхто вже всерйоз не вірив у "вражою злою кров'ю волю окропіте".

Сьогодні комуністи діють зовсім неоригінально, поливаючи Бандеру брудом. Саме тому його образ надихає тисячі молодих сердець. Заборонена істина цікавіша за енциклопедичну - невизнаний Герой симпатичніший за десяток "канонізованих"!  Якщо колись хтось захоче вбити в молоді віру в Бандеру, він подбає, щоб у всіх школах України, від Львова до Донецька, від Сум до Севастополя, від Житомира до Дніпропетровська вчителі роз-повідали дітям, що Провідник був великим демократом і гума-ністом, втіленням любові і спра-ведливості. Тоді портрет Бандери повісять поряд з портретом Шевченка, а молодь шукатиме но-вого кумира.

Але доти, доки Степан Бандера залишається не приглаженим, не причесаним владними гребін-цями, не припудрений дешевим популізмом, він є і буде прик-ладом для молодого покоління. Він надихає нас, бо залишився нескореним. З дитинства Степан мав слабке здоров'я, але маючи волю і цілеспрямованість почав займатися спортом. Тож першою його перемогою в життя була перемога над собою.

З юних літ - член підпільної, забороненої в Польщі організації. В 12 років - перше затримання, в 23 - арешт, в 25 засудження до смертної кари, в 32 - ув'язнення в концтаборі. Можливо, не приклад для наслідування, але, безсум-нівно, приклад для захоплення. З дитинства член Пласту, у 20 років - член ОУН, у 22 - член Крайової Екзекутиви ОУН, в 24 - Крайовий Провідний, в 31 - Голова Рево-люційного проводу ОУН. Приклад для молоді та засторога для "старих партійців".

Члени ОУН вірили в Бандеру так, як сьогодні ніхто не вірить жодному партійному лідеру. Бандера боровся не за рейтинг довіри, а за Українську Самостійну Соборну Державу. В його штабах готували не план виборчої кампанії, а план збройної вилазки. Оунівські підпільники не боялися переслідувань КГБ, бо знали, що на їх Провідника, крім КГБ, полює ще десяток інших спецслужб. Упівці мерзли в криївках бо і їх Провідник не грівся в джакузі.

Сучасна політика зовсім інакша. П'ятдесят років тому вона була скріплена кров'ю, а зараз -"бабками". Богові - Боже, Кесарю - Кесареве. Хтось увійшов в історію, хтось - у Верховну Раду. Але все ж хотілося б, щоб Україною керували не політики, а державники. Віриться, що через двадцять років до влади прийде покоління з іншими цінностями та іншими ідеалами. Прийдуть ті, хто в своїх діях надихатиметься не зображенням Франкліна на стодоларовій купюрі, а образом Степана Бандери в своєму серці.

Андрій Рибалко,

         голова  СОО ВГО «Молодий Народний Рух»