29 січня 1918 року Українська Центральна Рада прийняла IV Універсал, який проголосив незалежність Української Народної Республіки.

Проте, більшовицька влада, після захоплення Харкова та Полтави, спрямувала своє п’ятитисячне військо під проводом Муравйова на Київ.

У Центральної Ради на той час уже не було армії, основна її частина була розбита більшовиками, а інша – перейшла на бік червоних.

Лише 300 українських юнаків – добровольців виступили на захист Української Народної Республіки і біля невеликої станції Крути, що на Чернігівщині, уздовж лінії Бахмач – Київ прийняли нерівний бій із майже п’ятитисячною більшовицькою армією. Основу українських добровольців складали бійці юнацької школи ім. Б.Хмельницького та студентського куреня ім. Українських Січових Стрільців – переважно студенти Київського університету, Київського політехнічного інституту та учні старших класів київських гімназій.

Бій тривав 5 годин з добре навчиною і озброєною армією Михайла Муравйова. Майже всі українські підрозділи були знищені. 28 студентів і гімназистів були захоплені в полон і замордовані.

Ми не будемо детально описувати хід Крутянського бою. У перебігу військових дій – бій вирішального значення не мав. Але у свідомості багатьох він набув особливого значення завдяки героїзму української молоді, яка виявилась на той час єдиною надією і опорою Центральної Ради. Найкраще цю ситуацію описав Володимир Винниченко у своїй книзі «Відродження нації»:"…Це була війна впливом…Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору, або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

Єдиною активною мілітарною нашою силою була інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за Українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли…"

Чи не нагадують вам, шановні українці, ці рядки Винниченка сьогоднішню ситуацію в Україні, коли величезна кількість українців підтримують на виборах антиукраїнські політичні сили, коли йде зрада всіх і вся, коли рейтинг Президента 5 відсотків. У нас що залишилось 5 відсотків українців?! З такою кількістю у боротьбі за українську Україну ми можемо повторити результат Крутянського бою. А шкода…

У цей важкий час злочинно бути байдужим до долі України. Треба негайно ставати під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами. Треба за всяку ціну спинити антиукраїнські дії, які можуть лишити Україну самостійності. Але повернімось до бою під Крутами: того сивого, зимового морозного ранку на Крутянській землі прийняла бій українська молодь, яка ще так недавно полишила  школьні та університетські аудиторії, омріяні романтикою життя:  що «славна смерть за батьківщину». Ці  учні, майже ще діти, мусили тепер скласти тут справжній іспит зрілості, довести, чи можуть вони добре перекласти на мову рідну, на мову українську не латинське твердження й чи можуть вони застосувати його зі сторінок історії за життя сучасного.

І коли прийшлось мати справу зі справжнім ворогом, коли навкруги з’явилися кров і смерть, – не розгубилися ці юнаки. І хоч у кожного з крутян було велике бажання жити, жити в своїй, щойно посталій державі, працювати в ній і для неї – вони свідомо йшли на смерть за Батьківщину, бо ця ж сама Батьківщина вимагала від них найтяжчої жертви, вимагала від них скінчити своє, зовсім ще не розпочате життя, далеко від власного дому, родини, близьких, на холодному снігу біля Крут.

І ніхто з тої молоді не затремтів, ніхто не кинув бою, відважно ставши на герць з неймовірно численнішим, неймовірно сильнішим, жорстоким московським ворогом. Багато з них зложили свої буйні молоді голови на крутянській землі, рясно її окропивши своєю дорогоцінною, щирою українською кров’ю.

Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності у боротьбі за незалежну Україну.

Не довго на той раз, тяглася окупація московськими бандами України, їх вигнали з нашої землі, і 19 березня 1918 року тіла замордованих героїв Крут було розшукано і привезено до Київа.

Березневе українське сонце пестило вкриті червоною китайкою домовини – то українська столиця, молода Українська Держава, урочисто ховала перших своїх безстрашних Героїв, тих, які гордо, за лицарським козацьким звичаєм, душу й тіло поклали за самостійність, за незалежність, за волю Батьківщини.

Поховали ці українські гордощі недалеко від могили першого українського князя – біля Аскольдової могили.

І струміли щирі сльози на сиву бороду першого Голови Української Держави проф. М.Грушевського, коли він тремтячим голосом говорив: «Стримайте ваші сльози! Ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам'ять на віки вічні. Славна смерть за Україну!»

З часу подій вперше про увічнення пам’яті студентів згадали в 1990-х роках, коли Народний Рух України встановив дерев’яний хрест на місці поховання студентів.

Від того часу були плани звести більший, постійний монумент у самих Крутах. Тільки 2000 року архітектор Володимир Павленко серйозно почав займатися проектуванням пам’ятника. 2006 року Меморіал пам’яті героїв Крут на залізничній станції Крути нарешті відкрили за участі Президента Віктора Ющенка. Автор меморіалу Анатолій Гайдамака представив пам’ятник як насипаний пагорб заввишки 7 метрів, на якому встановлено 10-метрову червону колону. Червона колона мала нагадувати про подібні колони Київського Університету, звідки була більшість студентів під Крутами. Біля підніжжя пагорба побудована капличка, а поруч із пам’ятником викопане озеро у формі хреста.

А в чергову річницю геройської смерті української молоді, з гордощами національними, що український народ має, нехай і трагедію, але Крути, як символ любові до України, символ нескореності нації – схилимо свої голови, шановні українці, в глибокій пошані перед світлою пам’яттю їх!

Віктор Азаренков

голова Сумської МО НРУ,

полковник Українського козацтва